Колись жив чоловік, який мав десятеро дітей. Його дружина померла, а земля, яку він обробляв, була неродючою та невеликою. А ще він щодня співав з дітьми, щоб відігнати голод. Вони співали веселі пісні, щоб привітати день, сумні мелодії, щоб втамувати тугу за матір'ю, та тихі пісні, які допомагали краще заснути ввечері. Поруч з бідним чоловіком жив багатій. Він щодня чув спів, але він також бачив злидні, і тому одного дня він підійшов до бідняка і сказав: «У тебе десятеро дітей, а їсти майже нічого. Віддай мені одну дитину і отримаєш від мене мішок золота". Бідняк покликав до себе дітей і сказав: "Пан за одного з вас дасть нам мішок золота. Хто хоче піти до пана в його дім? Там ви будете вдосталь їсти і матимете м'яке ліжко".

"Ніхто з нас не хоче йти", - говорили діти і плакали. Того вечора багач почув сумний плач, що доносився з сусіднього будинку, і не міг заснути.

Наступного дня він взяв мішок золота і сказав: "Ось тобі мішок золота. Для цього ви повинні припинити співати, бо ваш спів не дає мені спати!". Того дня не чути було пісень, в оселі бідняків було тихо і сумно, але діти не могли заснути. Тоді один з дітей почав співати так сумно, що навіть у батька навернулися сльози. Він зібрав мішок золота, приніс його багатому сусідові і сказав: "З голодом у животі і тяжкою працею ми можемо жити. Але без пісні наше життя не може бути!". З цими словами він повернув мішок із золотом багатієві. З того дня в будинку бідняка знову залунали пісні, і ми їх співаємо й сьогодні.

Казка з України, версія ©Djamila Jaenike, після: Летючий корабель, Українські казки, Київ 1981